ГОРДІЄНКО (ГОЛОВКО) КОСТЬ ГОРДІЙОВИЧ
Був козаком Платнирівського куреня Запорозької Січі. 12 разів обирався кошовим отаманом Запорозької Січі. Обіймав цю посаду з грудня 1703 до 27 травня 1706 р., а також з грудня 1707 до квітня 1709. У 1710–1728 рр. – кошовий отаман Кам’янської та Олешківської Січі.
Кость Гордієнко відверто виступав проти московського гніту, відкрито відстоював права і вольності Війська Запорізького перед Петром I, чим заслужив довіру і повагу запорожців.
Послідовно виступав за шведсько-український союз та проти наступу царату на козацькі вольності.
Після смерті І. Мазепи у м. Бендери спільно з Пилипом Орликом брав участь у складанні т. зв.Бендерської конституції.
Після руйнування Кам’янської січі російською каральною єкспедицією у 1711 – Кость Гордієнко разом із запорожцями перебрався на територію Кримського ханства (землі у гирлі Дніпра), де осів в Олешках (тепер м. Цюрупинськ) і заснував Олешківську Січ, яку очолював до 1728 р.
Неодноразово залагоджував конфлікти запорожців із кримським ханом і султаном турецьким.
З 1729 р. не брав участі у політичній діяльності, але своїм авторитетом стримував запорожців від повернення під владу російського царя. І лише після його смерті та поховання в Кам’янській Січі, ті зважилися повернутися під імперську руку.
Був урочисто похований запорожцями на території Кам’янської Січі(тепер село Республіканець Бериславського району Херсонської області ). Могила з унікальним кам’яним пам’ятником-хрестом збереглася до наших днів.
ПОТЬОМКІН ГРИГОРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
У 1762 році Потьомкін Г.О., перебуваючи наслужбі у гвардії, брав участь у двірцевому перевороті, внаслідок якого Катерина ІІ здобула російський престол. Потьомкін Г.О. – учасник російсько-турецької війни 1768-1774 років. За його участю придушено селянську війну під проводом О.Пугачова. У 1775 році за ініціативою Г.О.Потьомкіна ліквідовано Нову Січ.
У 1776 році Потьомкіна Г.О. призначено новоросійським, азовським і астраханським генерал-губернатором.За приєднання Криму до Росіїу 1783 році він дістав титул “князя Таврійського”.
Відповідно до указу Катерини ІІ на ім’я Г.О.Потьомкіна 18 червня 1778 року засновано м.Херсон. Вперше Г.О.Потьомкін прибув в Херсон у травні 1780 року з чималими коштами на будівництво та благоустрій міста.
Потьомкін Г.О. відвідав Херсон у 1782 та у 1783 роках, а з 1786 року і до кінця свого життя бував в місті регулярно, ретельно слідкував за його розвитком..
В період управління Г.О.Потьомкіним Новоросією відбувалось активне заселення краю. Херсон, Севастополь, Миколаїв, Катеринослав (Дніпропетровськ) будувались під його керівництвом.
САМОЙЛОВИЧ ДАНИЛО САМІЙЛОВИЧ
У 1784 році Г.О. Потьомкіним на боротьбу з епідемією чуми в м. Херсоні направлений Д.С. Самойлович. Він покращив влаштування карантинів, ізолював хворих та ліквідував епідемію в місті. Данило Самойлович зробив клінічний опис чуми, написав відому роботу “Опис чуми, що була в Херсоні в 1784”. Під його керівництвом у місті створена перша в Росії корпорація лікарів. Її статут підготовлений також Самойловичем. Енергійна й плідна діяльність губернського лікаря була високо поцінована правителем Катеринославського намісництва. Після ліквідації епідемії Д. Самойлович одержав високий чин колезького радника.
У 1787 році Д..С. Самойлович вдруге прибув в Херсон з метою підготовки шпиталів, лазаретів і херсонського прикордонного карантину до приїзду імператриці Катерини II. Генерал Самойлов, командуючий військами уХерсоні, у рапорті Потьомкіну повідомляв, що лікар самовідданою працею заслужив орден святого Володимира. Але нагороди Д.С. Самойлович не одержав, бо висміював бутафорні приготування Г. Потьомкіна до приїзду цариці.
Д.С. Самойлович був головним лікарем карантинів на півдні Росії, а з 1800 року – інспектором Чорноморської медичної управи.
В листопаді 1804 року Д.С. Самойлович перебував в останньому службовому відрядженні за маршрутом Миколаїв-Херсон-Берислав-Козлов-Севастополь-Акмечеть-Таганрог-Миколаїв, оглянув госпіталі, лазарети, аптеки.
Помер Д.С. Самойлович у 1805 році у Миколаєві, де і похований.
ВОРОНЦОВ МИХАЙЛО СЕМЕНОВИЧ
Воронцов Михайло Семенович народився у 1782 році, дитинство і юність провів у Лондоні.
7 травня 1823 року його призначено Новоросійським генерал-губернатором і намісником Бессарабської області.
З початку 20-х років ХІХ століття діяльність М.С. Воронцова пов’язана з нашим краєм. Землі на півночі території сучасної Херсонської області належли Воронцовим. Князем було придбано село Миколаївку, у 1821 році її перейменовано у Нововоронцовку.
М.С. Воронцов був прихильником поступового визволення селянства. Він запроваджував у своїх маєтках нові форми господарювання, намагався створити на Півдні України сприятливі умови для розвитку капіталістичних відносин, підприємницької діяльності, піднесення аграрного виробництва.
Багато зробив М.С. Воронцов для розвитку культури й освіти Півдня України. Для якісної підготовки матросів торговельного флоту за ініціативою графа М.С. Воронцова у Новоросії були відкриті морські класи, що пізніше дістали назву морських шкіл. На території сучасної Херсонщини такі школи були створені у Бериславі, Голій Пристані та Олешках.
Помер М.С. Воронцов в Одесі. На Соборній площі міста у 1863 році йому встановлено пам’ятник.
ПІРОЦЬКИЙ ФЕДІР АПОЛЛОНОВИЧ
Закінчив юнкерський клас Михайлівського артилерійського училища, служив у Києві. Після закінчення Михайлівської артилерійської академії працював у Головному артилерійському управлінні в Петербурзі. Винахідник обґрунтував можливість передачі електроенергії на велику відстань. Багато досліджень Ф. Піроцький проводив разом з відомими фізиками В. Чиколевим, Д. Лачиновим.
12 квітня 1880 року на першій спеціальній електротехнічній виставці у Петербурзі Піроцький Ф.А. демонстрував свої проекти і зробив доповідь “Передача електроенергії на необмежені відстані за допомогою гальванічного струму (провідники – рейки та дріт)”, обґрунтував її використання в тому числі і для руху поїздів.
2 червня 1892 року було відкрито в Києві, вперше в Росії, регулярний трамвайний рух.
У 1888 році Піроцький Федір Аполлонович, вийшовши у відставку в чині полковника, переїжджає в Олешківський повіт, а пізніше в м. Олешки (тепер м. Цюрупинськ).
Останні десятиліття ХІХ ст. можна назвати часом “трамвайного буму”. Не дивлячись на скрутне матеріальне становище він продовжував дослідження, випускав книги та писав статті в журнали.
28 лютого 1898 року полковника Ф. Піроцького знайдено мертвим. Вгазеті “Юг” від 22 травня вміщено замітку: “Никаких денег при нем совсем не нашли и знакомые устроили ему похороны в кредит, в счёт описанного и позднее проданного имущества…”.
Поховано відомого винахідника у м. Олешки (тепер м. Цюрупинськ).
ДНІПРОВА ЧАЙКА
Дніпрова Чайка (дівоче прізвище – Людмила Олексіївна Березіна) народилася в с. Карлівка Ананьївського повіту Херсонської губернії (тепер Миколаївська область) в родині сільського священика. Дитячі роки її пройшли у с. Збур’ївка Голопристанського району.
У 1879 році закінчила приватну гімназію в Одесі, працювала у сільській школі. З 1884 року вона працює в Одесі в приватній гімназії, зближається з демократично налаштованою інтелігенцією, з представниками Одеської та Херсонської громад, зокрема з етнографом і громадським діячем О.О. Русовим.
Літературну творчість розпочала поезіями російською мовою. Після одруження з публіцистом та істориком Ф. Василевським письменниця живе в Херсоні.
Подружжя Василевських разом із Русовими були активними членами Херсонської громади – гуртка ліберальної української інтелігенції, популяризували твори Шевченка, передових російських письменників.
У Херсоні письменниця написала багато віршів, поезій у прозі, новел, оповідань, зібрала зошит фольклорних записів „Українські пісні, що їх співають у Дніпровському повіті Таврійської губернії”.
Місцева влада, вбачаючи у діяльності цієї громади загрозу самодержавству, ліквідувала її. Ф. Василевського звільнили з посади й вислали із сім’єю з Херсона під нагляд поліції.
У 1895 році сім’я Василевських вдруге переїжджає до м. Херсона, а в 1903-1904 роках Дніпрова Чайка бере активну участь у роботі херсонської організації допомоги політичним в’язням.
З 1908 року Дніпрова Чайка проживає в Києві. Бере участь у роботі київських організацій „Громада” і „Просвіта”, знайомиться з М. Лисенком, М. Старицьким, М. Заньковецькою, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, М. Коцюбинським, Б. Грінченком. М. Лисенко на її лібретто написав дитячі опери „Коза-дереза”, „Пан Коцький”, „Зима і Весна, або Снігова Краля”, „Весна-красна” та інші, поклав на музику її вірші „Я вірую в красу”, “Хіба тільки рожам цвісти”, „Єрихонська рожа”.
3 1911 по 1915 рік письменниця живе на Запоріжжі, пізніше на Київщині, зв’язку з Херсоном не пориває.З початку 20-х років Дніпрова Чайка була прикута до ліжка. Померла Дніпрова Чайка у 1927 році. Поховано її у Києві на Байковому кладовищі. І до сьогодні немає повного життєпису письменниці, аналізу її художньої й епістолярної спадщини, не зібрані рукописи. Значна їх частина зберігається у рукописних відділах бібліотек, історичних архівах або у приватних осіб. Не оцінений і її внесок в українську фольклористику.
Літературна спадщина Дніпрової Чайки невелика за обсягом, але вагома своїм змістом, демократичними ідеями.
СЕРГІЙ БАЛТАЗАРОВИЧ СКАДОВСЬКИЙ
Народився в Херсоні 2 березня 1863 року. Сергій Скадовський був нащадком древнього польського дворянського роду «Доленга». Його дід Яків Скадовський перебрався в Росію після останнього поділу Польщі (1795).
Сергій Балтазарович отримав агрономічну освіту в Німеччинi, в 21 рік успадкував батькове майно: 33 тис. десятин землi, 35 тис. тонкорунних овець, два табуни коней (близько 500 голів) i велику кількість рогатої худоби. Маєток «Зоринка», що належав тітцi, спочатку перейменував в Олександрівку на честь тестя, а після утворення поштової контори — в Балтазарівку, на честь батька.
У 1886 р. визначений на службу почесним членом «Херсонського губернського піклування дитячих притулків», з 1889 по 1895 рр. — почесний мировий суддя по Дніпровському повіту Таврійської губернії. У 1893 починає будувати пристань i нове містечко. Був С. Б.Скадовський значним благодійником того часу, в 1899 р. він передав 5000 пудівпроса незаможникам Дніпровського повіту.
С.Б.Скадовський з 1887 р. постйно находиться у вирі політичного життя на Херсонщині.
У 1906 р. обраний у Державну Раду, котра була верхньою палатою тодішнього російського парламенту. Під час роботи в Раді брав участь у ряді закордонних візитів російських парламентарів. У 1912 р. вибув зi складу Державної Ради.
З 1913 р. i до 1917 р. був обраний гласним (депутатом) земських зборів Дніпровського повіту i був одним з чотирьох гласних Таврійської губернії від Дніпровського повіту. Був також почесним мировим суддею Сімферопольського повіту, попечителем Сімферопольського реального училища та дитячого будинку Таранова-Бєлозерова.
Сергій Балтазарович Скадовський помер на 56 роцi життя від паралічу серця уСкадовську в 1918 році. Похований у Свято-Сергіївській церквi поряд з дружиною, але в 30-тi роки здійснено їх перепоховання на міському кладовищі.
ФАЛЬЦ-ФЕЙН ФРІДРІХ ЕДУАРДОВИЧ
Фальц-Фейн Фрідріх Едуардович народився в Асканії-Нова і був старшим серед семи дітей. Сім’я Фальц-Фейнів була передовою та освіченою.
Першу ділянку цілинного степу Фальц-Фейн почав охороняти з 1889 року. Цей рік і можна вважати початком організації першого в царській Росії заповідника Асканія-Нова. Але ділянку було вибрано не дуже вдало: по ній раніше проходив чумацький шлях, – і тоді, за порадою ботаніка Й.К. Пачоського Фальц-Фейн закладає у 1898 році нові заповідні ділянки в 500 та 120 десятин, а пізніше в маєтку братів – ще 3 ділянки по 45 десятин, які являли собою буферну зону. З 1885 року займається створенням зоопарку та ботанічного парку, з 1890 року – природничого музею.
Щорічно на заповідник-зоопарк Ф.Е. Фальц-Фейн виділяв по 20-40 тис. крб., і тільки в одному зоопарку працювало до 100 чоловік та 10 екскурсоводів. 3 1912 по 1917 рік заповідник відвідало 12 850 чоловік, серед них професори В.І. Талієв, Й.К. Пачоський, Г.К. Висоцький, М.М. Завадовський, М.Ф. Іванов, А.А. Браунер та інші.
29 квітня 1914 року Асканію-Нову відвідав цар Микола II і за “содеяный рай” сім’ї Фальц-Фейнів присвоєно титул спадкових дворян.
В березні 1917 року Ф.Е.Фальц-Фейн виїхав до Москви, де продовжував займатися природо-охоронними справами.
На початку 1918 року Ф.Е. Фальц-Фейна заарештовано “за шпигунство”. Лише через декілька місяців, дякуючи заступництву московських вчених, його звільнено з Бугирської тюрми.
В серпні 1918 року він виїхав в Берлін, де дізнався про загибель майже всієї родини: 84-річну матір Софію Богданівну розстріляно.
В лютому 1919 року Фальц-Фейн зробив велику доповідь про Асканію-Нова на засіданні комісії по охороні природи професора Г. Конвенця.
Помер Ф.Е. Фальц-Фейн 2 серпня 1920 року від серцевого нападу.
У квітні 1919 року Асканію-Нову оголошено “Народним заповідним парком”. У квітні 1994 року заповіднику Асканія-Нова присвоєно ім’я Ф.Е. Фальц-Фейна.
КУЛІШ МИКОЛА ГУРОВИЧ
Микола Гурович Куліш народився 19 грудня 1892 року в селі Чаплинці Дніпровського повіту Таврійської губернії. Спочатку Микола навчався у церковно-парафіяльній школі. Він виявився здібним учнем. Чаплинські інтелігенти вирішили допомогти обдарованому хлопцеві. Зібрали кошти – близько ста карбованців – щоб він міг продовжити освіту. Миколу Куліша зарахували до Олешківського міського училища.
В Олешках Куліш також вирізнявся у навчанні серед своїх товаришів. Проте йго стосунки з керівництвом училища складалися непросто.Миколу Куліша декілька разів відраховували з училища. Завдяки допомозі педагогів Кулішеві 1908 року вдалося вступити до Олешківської прогімназії.
Проте здобути університетську освіту не вдалося: почалася перша світова війна, а й у серпні 1914 року його узяли до війська.
М.Куліш після армії повернувся до Олешок. Певний час М.Куліш обіймає адміністративні посади в Олешка, редагує газету, з головою поринає в освітянську службу в Дніпровському повіті. Безпосередньою є причетність М.Куліша до створення філії просвітянської організації. Національні пріоритети в громадській та культурній діяльності М. Куліша продовжували себе виявляти і на початку 20-х років, хоча в цей час, перебуваючи на різних адміністративно-державних посадах у системі радянської влади майбутній драматург певний час (приблизно до 1924-1925 років) більше симпатизував національній ідеї в радянській ідеологічній оболонці.
На межі 20-30-их років ХХ ст.. для М.Куліша настають важкі, трагічні часи. Його твори, більшість з яких були надзвичайно популярними, зазнають як політичної, так і естетичної критики. Його ім’я роблять символом негативних тенденцій в українській літературі. Драматургові закидають, що його п’єси сповнені ідеологічних вад, що вони зводять наклеп на радянську дійсність. Постановки п’єс драматурга викликають різкі, недоброзичливі рецензії та відгуки. Проти драматурга спрямовується ідеологічна кампанія, у ході якої стверджується, що з революційних позицій драми «97» Куліш перейшов на ворожі засади п’єс «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната». На Першому всесоюзному з’їзді радянських письменників (17 серпня – 1 вересня 1934 року) Миколу Куліша оголосили буржуазно-націоналістичним драматургом. У той час це було одне з найнебезпечніших звинувачень для митців і літераторів. 19 серпня 1934 року на ранковому засіданні І.Кулик у своїй доповіді про напрямки розвитку української літератури охарактеризував М.Куліша як митця, що є представником «виявів націоналізму» в драматургії». Це вже було схоже на вирок. Драматурга було звинувачено в участі «у контрреволюційній боротьбистській організації» і заслано на Соловки.
Обірвався життєвий шлях письменника 3 листопада 1937 року. Його було страчено на сорок п’ятому році життя, у радянському концтаборі на Соловках.
БРАТАН МИКОЛА ІВАНОВИЧ
Братан Микола Іванович народився у с. Семенівка Каховського району в родині сільського механізатора.
Закінчив Бериславське педагогічне училище, філологічний факультет Одеського державного університету. Працював у районних газетах, на обласному телебаченні.
М.І. Братан як письменник дебютував у 1961 році збіркою віршів “Смаглява Таврія”. Він автор близько 50 книг віршів, художньої прози, драматичних творів, численних літературно-критичних статей, присвячених творчому доробку сучасних письменників, а також виставам різних театральних колективів. Життю і творчості Олеся Гончара присвятив нарис “Сила любові”.
Поет не залишає поза увагою найприскіпливішого читача – дітей та юнацтво. Саме їм і присвячені дотепні, щиросердні і доступні дитячому світосприйняттю поезії збірок “Слон на стадіоні”, “Равлик на пляжі”, “Парасолька йде по місту”, “Пригоди живої природи”.
На вірші М.І. Братана написана ціла низка пісень професіональними і самодіяльними композиторами, серед яких: “Зароди, наша ниво” (муз. В.Телюка), “Ромашкова стежина” (муз. Є.Сівцова), “Листопад переходить дорогу” (муз. В. Другальова) та ін.
Його твори – це цілий світ бентежжя, палких дум, десятиліть боротьби за правду і людяність, високі гуманні почуття, зневага до тупості та зради. Внутрішній драматизм, який виникає від гострого прагнення гармонії в світі, у нашому суспільстві, у взаєминах поміж людей і таке ж відчуття у них дисонансів – це і є справжньою домінантою його творчості.
Лауреат премії імені А. Малишка М.І. Братан, за словами Л.П. Куліша, “вперто, твердо і надійно ввійшов в українську літературу. Перші віршовані твори засвідчували, що їх автор неординарний, непересічний поет, щиро закоханий в навколишнє життя з його радощами і прикрощами, болями й надіями… І в кожному творі гранично окреслювалась неперебутня любов до степових людей, серед яких народився й виріс, творчо змужнів письменник. А ще характерною ознакою поетичних і прозових творів митця є колоритне, своєрідне, незашмуляне слово…”
М.І. Братан завжди уособлював Таврію для письменників України, Білорусі, Росії, Дагестану, Узбекистану. Він переклав українською мовою антології поезій карачаєво-черкеських, чеченських та інгуських авторів, вірші з російської та білоруської мов, збірки єврейських, болгарських та угорських поетів. Видав книгу поетичних перекладів “Гостина” (2003 р.)
Протягом творчого життя митець виховав десятки молодих літераторів, патріотів України, займається громадською діяльністю, активно популяризує рідну мову і культуру.
Микола Іванович Братан належить до генерації поетів, які несуть у собі Україну. Для них вона – не красива назва, географія, а сутність життя.
ГАРМАШ СЕРГІЙ ЛЕОНІДОВИЧ
Сергій Леонідович Гармаш (*1 вересня 1958, Херсон, Україна) — російський актор театру і кіно українського походження. Заслужений артист Російської Федерації (2004), Народний артист Росії (2006).
Сергій був непростою дитиною: частенько бився, бив вікна, міг умовити весь клас замість уроку піти в кіно. Кілька разів його виключали зі школи.
Про акторську професію Сергій Гармаш і не думав — мріяв після школи вступити в морехідне училище. Вибір училища відбувся майже випадково, вибрано було те, де іспитів трохи менше. Документи подали в Дніпропетровське театральне училище. Там Сергій Гармаш вивчився на артиста лялькового театру. Потім працював у Херсоні, виїжджаючи з гастролями по довколишніх селищах і колгоспах.
Через два роки його призвали в армію.
У 1979 році, після служби Сергій поїхав до Москви вступати до театрального училища. Спочатку він подав документи відразу до трьох, але потім зупинив свій вибір на школі-студії МХАТ. На іспиті Гармаш читав двадцятихвилинний уривок з Достоєвського.
Після закінчення в 1984 році школи-студії МХАТ (майстерня М. Тарханова) Гармаш був прийнятий до трупи Московського театру «Современник».
Сьогодні Сергій Гармаш один з провідних акторів театру з цікавим і обширним репертуаром: Лопахін у «Вишневому саду» А. П. Чехова, Старший брат в «Карамазових і пекло» за мотивами пізнього Достоєвського, Альфонс у «Трьох товаришах» Ремарка і Михайло в «Мурлін Мурло» Миколи Коляди, Перший міністр у «Ще раз про голого короля» Леоніда Філатова.
Серед кінорежисерів, які працювали з Гармашем: Вадим Абдрашитов, Анджей Вайда, Станіслав Говорухін, Павло Лунгін, Микита Михалков, Ігор Таланкін, Валерій Тодоровський, Володимир Хотиненко.
У 2007 році вперше за свою кар’єру спробував себе в якості голосового актора, озвучивши одного з персонажів популярного мультиплікаційного фільму: «Рататуй» (2007).
Одружений. Має доньку і сина.
БАРБІН ЛЕОНІД МИКОЛАЙОВИЧ
Народився 28 лютого 1939 року. У 1972 році закінчив Одеський державний університет. Трудову діяльність розпочав у 1956 році матросом дитячої водної станції при Херсонському палаці піонерів.
З 1961 року працював вчителем фізичного виховання в Кардашинській восьмирічній школі, з 1965 року – тренером з важкої атлетики облради ДСО “Авангард”, з 1967 року – методистом з навчальної роботи в ДЮСШ з водних видів спорту, з 1968 року працював директором дитячо-юнацької спортивної школи №3.
З 1988 року очолює колектив спеціалізованого навчально-виховного комплексу спортивного профілю “загальноосвітня школа-інтернат II–IIIступеня – вище училище фізичної культури” Херсонської обласної ради.
Під керівництвом Леоніда Миколайовича побудовано один з кращих в країні спортивних закладів, в якому отримують знання та вдосконалюють спортивну майстерність з 10 видів спорту учні та студенти.
За роки існування закладу колективом, який очолює Л.М.Барбін, підготовлена плеяда уславлених спортсменів. Серед них переможці та призери чемпіонатів світу, Свропи, Олімпійських ігор. Це: Заслужені майстри спорту – Юрій Білоног, Юрій Нікітін, Тетяна Лисенко, Наталя Калініна, Олександр Береш, Анастасія Бородіна, Марина Вергелюк, Ірина Гончарова, Олена Одефіренко; майстри спорту міжнародного класу – Вадим Кувакін, Сергій Вяльцев, Ольга Дьячкова, Дар’я Шитко, Сергій Кудря, Сльдар Асанов, Свген Духін, Олена Комарова, Інеса Ребар, Юлія Резнікова, Світлана Кречик, Олександр Карпець, Віктор Бовкуш, Артур Зарудинець та інші.
За підсумками участі в XXVIII Олімпійських іграх в Афінах 2004 року вихованці комплексу вибороли дві золоті і чотири бронзові медалі. В 2008 році шість вихованців закладу Юрій Білоног, Ірина Новожілова (легка атлетика), Юрій Нікітін (стрибки на батуті), Дар’я Шитко (стрільба кульова), Павло Іщенко (боротьба вільна), Олена Олефіренко (веслування академічне) прийняли участь в XXIX Олімпійських іграх в Пекіні (Китай).
Багато зусиль приклав Леонід Миколайович для того, щоб в 1992 році на узбережжі Чорного моря в Криму розпочав свою роботу спортивно-оздоровчий комплекс “Зміна”, який є однією з кращих баз в Україні для проведення навчально-тренувальних зборів та оздоровлення вихованців комплексу.
У 2000 році при безпосередній участі було відкрито філію комплексу в м. Скадовську.
В 2006 році між Херсонським Державним університетом та вищим училищем фізичної культури був створений навчально-науково-виробничнй комплекс. Це дало змогу випускникам, кращим спортсменам училища вступати на факультет фізичного виховання і спорту, продовжувати вдосконалювати спортивну майстерність, захищати спортивну честь Херсонської області та одержувати вищу освіту.
